UA

15 березня 2017 р.

Академік НАН України Степан Павлюк:

«Рятуймо українську науку!»

Наприкінці 2015 року Президент України Петро Порошенко підписав нову редакцію Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність». Через якийсь час Петро Олексійович у своєму Твіттері намагався запевнити громадян України: «Цей Закон відкриває перед наукою унікальні перспективи. Перед науковцями, які хочуть перетворити Україну в сучасну європейську державу». Цікаво, які думки викликали ці запевнення керівника країни у самих науковців? Про це ми запитали у директора Інституту народознавства НАН України академіка НАН України Степана Павлюка.

  • Пане Степане, як науковці Вашої установи практично намагаються (цитую Президента), перетворити Україну в сучасну європейську державу?

«Власне міста визначають майбутнє…»

Успіх у науковій сфері можливий, якщо кваліфікація вчених досягає або перевершує рівень сучасних європейських чи світових професійних інтелектуалів. Такі вимоги панують у системі нашої реально Академії наук, і вони, власне, закладені перед колегами Інституту народознавства. З більшістю цих вимог я задоволений. Мене тішить, коли схвалюю документи для участі у наукових зустрічах у світових інтелектуальних центрах з різних питань соціогуманітарних наук. У такий нелегкий, але ефектний і ефективний спосіб українська наука інкорпорується у світовий інтелектуальний простір, навіть у таких проблемах, які й не особливо притаманні для світу – як, скажімо, національна культура ( у широкому розумінні цієї суспільної сфери).

Звичайно, світові науково-педагогічні центри дуже зацікавлені у фундаментальних природничих дослідженнях, а на традиційну культуру більше звертають увагу з позиції естетичного зацікавлення. Але – увага! Дізнаючись, вони все більше захоплюються, і цей стан переростає у стан прискіпливого і уважного вивчення. Маємо у цьому процесі добротні наслідки, коли плануються синтетичні наукові проекти, до яких залучені вчені Інституту. Однак, головне – результати.

Як на міжнародному науковому поприщі, так і для реальних практичних наслідків у своєму рідному суспільстві, владні інститути потрібно забезпечити далеко здібнішими, професійнішими, патріотичнішими інтелектуалами, які хоча б опанували істину, що наука необхідна не тільки для знань про Всесвіт, але й про тактику і стратегію розвитку свойого народу. То ж для справи успішної розбудови держави необхідно з’ясувати поведінкову культуру, а з цим і – потенційні ресурси, які можна було б подесятерити, якби врахувати емоційно-естетичну складову його характеру. Оперувати такими нюансами можуть керівники, наділені владою, з настановами добропорядності, Християнської етики. А вони, на жаль, виявились бездарними, безвольними «самохватами», залишивши наукову сферу на самовиживання, катастрофічно обмеживши фінансування галузі.

Необхідно підкреслити прикру тенденцію на різке зменшення фінансування, особливо – в останнє десятиліття.

Академічна наука зберегла і утвердила прикметну стильову ознаку – фундаментальність наукових ідей не лише прикладної, але й соціогуманітарної сфери, усвідомлюючи, що нове українське суспільство вимагає істотного «ремонту» гуманітарних дисциплін від здебільшого фальшивої імперсько-комуністичної історіософії. І цей «ремонт» повинен був здійснюватися на наукових засадах об’єктивності, всеохопності, ґрунтовності й обов’язково – послідовності вивчення того чи іншого суспільного явища, за винятком фрагментарності.

Реальність цих академічних настанов на суспільний виклик проявилася в усьому соціогуманітарному спектрі наук, принципово змінивши радянські ідеологічні акценти, що стало методологічною основою для висвітлення суті національної пам’яті, історії, культури, світоглядності.

Уже не розколисують своє етнічне походження три східнослов’янські народи в історіографічній колисці російської імперської ідеології. Українські вчені довели, що кожен народ, щоб бути повноцінним, мусив мати свою колиску. Бо ж відомо, що недоглянуте дитинство може спричинитися до неадекватної поведінкової культури дитяти – у народі кажуть: “важка дитина”. Та й Іван Мазепа – уже не проклятий народом, і наші політичні лідери, і діячі науки, культури, письменники – уже не буржуазні запроданці, і січові стрільці та воїни УПА захищали таки свою Вітчизну від різних окупантів.

А яка подвижницька праця закладена академічними вченими-літературознавцями, щоб без купюр можна було прочитати ввесь літературний процес в Україні!?

Я цим хочу підкреслити, що, завдяки академічному стилю, системній методиці, методології, творчим навикам, згромадженню гідних вчених в академічних установах, можливе послідовне повновартісне дослідження будь-якого суспільного явища, уникаючи епізодичності, поверхового насвітлення, банальної міфологізації.

Академічні вчені-етнологи, мистецтвознавці повернули з небуття заборонені в радянську епоху теми етногенези українців, етнічної історії, цілісного культурно-мистецького процесу в Україні. Завдяки працям відомих сучасних українських мистецтвознавців можливо було визначити рівень і місце національної художньої культури в контексті Європи, цілісно охопити українську художню культуру в європейському контексті. Але це можливо лише за наявності відповідного творчого середовища, у якому уже були напрацьовані дослідницькі традиції, праця велась у певному алгоритмі, фундаментально, формувалась мистецтвознавча школа.

Стиль академічних інституцій уможливлював реалізацію цілісних творчих проектів – як це можна простежити на прикладі мистецтвознавчого осередку Інституту народознавства НАН України, коли були створені ґрунтовні дослідження про українську малярську культуру, виконані відомим вченим Павлом Жолтовським і його учнями. Інший відомий вчений – лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка Володимир Овсійчук чи не вперше в Україні довів синхронність розвитку української художньої культури і суспільства з європейською існуючою практикою у середньовіччі, зокрема  в часі Ренесансної епохи. У новітню українську добу вчені розпрацювали наукову програму дослідження мистецької культури України в діахронії, на всьому тисячолітньому проміжку буття українців.

Не роблячи некоректних закидів вченим з-поза меж Академії наук, все ж, слід відзначити, що організація творчих проектів за академічним алгоритмом важко уявляється.

Ще одна ілюстрація. Чорнобильська катастрофа. Міг буквально щезнути на очах унікальний архаїчний пласт традиційної культури Полісся. Академія наук, маючи у своїй системі відповідні інститути, доручила розпрацювати державну програму для мінімізації страхітливих наслідків атомної катастрофи у сфері культури і її реалізації Інституту народознавства. Починаючи з 1994 р., понад півсотні вчених з академічних інститутів – дуже часто з Ліною Костенко, щороку у межах трьох місяців скрупульозно фіксували виявлені у кожному зі сіл першої і другої зон, частково – третьої, а також – у переселенців, усе, що стосувалося традиційної культури, побуту, археології, краєзнавства, навіть етнодіалектології тощо. Уже декілька сотень сіл щезли з карти України. Залишився виняткової вартості зібраний вченими матеріал із життєдіяльності населення Поліського краю. Це була по-справжньому подвижницька праця переважно академічних вчених.

Інший аспект. Новітня українська доба у стані формування стратегії розбудови і стабілізації суспільства, уникнення кризових явищ.

На жаль, досі були поза увагою державних чиновників виявлені негативні тенденції у етнокультурній сфері держави, без полагодження яких не мислиться належне виховання гідності за свою країну, історію, культурні набутки, і, врешті, самоетноідентифікація – бути українцем, з пристрастю відстоювати свою Державу, змагатися за її розквіт.

У цьому контексті вагомими стали здобутки вчених про субкультуру українського міста. Зрозуміло, що місто акумулює у собі, абсорбує без огляду на естетичні, моральні чи аморальні прояви, масову сучасну культуру; через місто проходять інформаційні потоки, що теж впливає на становлення особи. Не володіти знаннями про виникнення сублокальних груп і їх взаємодію; про “приблатньону” субкультуру, творену маргіналами із середовища соціально невлаштованих людей, наркоманів тощо, значить пустити розвиток міста і держави на самоплив.

Етнокультурні аспекти конкретних особливостей рецепції різними етносоціальними групами міського населення, інформації масс-медіа та новітньої реклами, котра впливає не лише на ті чи інші настанови, очікування, та стереотипи мислення різних груп мешканців міста, але й на сам стиль життя, на систему ціннісних орієнтацій, на повсякденні стосунки і навіть на вербально-комунікативну поведінку мешканців міста, – усе це актуалізує дослідження урбанізації.

У академічному середовищі розгорнуто дослідження в галузі урбаністичної етнології з огляду на їх вкрай важливий прикладний характер у ділянці етнополітики, мовного будівництва, деколонізації міської культурно-цивілізаційної сфери. Адже саме міста сьогодні визначають усі головні перспективи сучасних етносоціальних та етнокультурних процесів України. У багатьох містах та великих міських агломераціях національно свідомі українці, на жаль, ще не мають адекватного для себе культурного і спілкувальницького довкілля: почувають себе наче в діаспорі.

Комунікативно-контактна мережа великих міст України з її цілковитим домінуванням російського мовлення та російської вуличної субкультури наче “випадає” із живої тканини українського етнокультурного організму. З іншого боку, загальновідомо, що власне міста як осередки, де концентрується не тільки людність і промисловість, але й культура, наука, шоу-індустрія, інформація, розмаїті можливості рекреації тощо, визначають майбутнє, визначають перспективи усіх соціальних, у тому числі – етносоціальних процесів. Усі наймодерніші інновації, усі “ембріони” майбутнього, усі визначальні вектори суспільно-політичного розвитку зароджуються і формуються саме в містах. Тому українство поза містом означає тільки одне: українство – поза добою, українство без майбутнього, українство без перспективи.

  • Як розуміти, що в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» держава повинна виділити з бюджету на науку щонайменше 1,7% ВВП, а в Законі «Про державний бюджет України на 2016 рік» ці видатки становили лише 0,16% ВВП?

«А схеми все одно працюють»

Якби керівники держави не були настільки очерствілі (за винятком Президента України Леоніда Кучми), зокрема, в останньому десятиріччі, а залишилась би в душі хоч часточка сорому, то не ганьбились би перед світом фактом здирливо зменшеного виділення коштів на НАН України у десять разів !!!!!????? Ні-ні не десять відсотків, а більше ніж у десять разів! Із закладеної Законом норми 1,7 % від ВВП, вдумайтесь – лише 0,16%! І вдумайтесь ще в інший парадокс – НАК «Нафтогаз України» є теж державною установою, де оплата праці також повинна бути врегульована до розумного рівня, а той же час «благодійний» Уряд ухвалює тарифні ставки керівництву цієї установи у таких розмірах, що складається враження про урядове божевілля. Керівнику держустанови затвердили місячний оклад у два мільйони (2 000 000) грн., а наглядовій раді – у межах 800 000 тис. грн.?!

Для Інституту народознавства, в якому є вчені найвищої кваліфікації – академіки, члени-кореспонденти, лауреати Національної премії ім. Т.Шевченка та ін. (усього 188 працівників), виділили аж 840 000 тис. грн.(!). як місячний кошторис на всі видатки (?). Мовляв, ні в чому собі не відмовляйте, на зарплату заледве вистачить 50-55% (!?), до зовсім мізерної зарплати, яка в середньому становить 6-7 тис. грн. А які захмарні зарплати в багатьох інших державних компаніях та державних службах? Чи не сміхотворно звучить виправдання від державних очільників стосовно вписаних зарплат – щоб не крали?! Жах! Цілі полчища правоохоронців, сплачувані за наші кошти, чим займаються? Можливо, забезпечують безпеку господарів вищої владної касти? Напевно, у цьому правда… і в цьому трагедія! А над сумирними і покладистими вченими можна і познущатися. Для влади цілком нормально, що керівник НАК «Нафтогаз України», який нічогісінько не виробляє, оплачуваний у два з половиною рази більше, аніж ввесь колектив Інституту, який за принизливо низьку платню завзято розкриває для світу велич Нашої історії і культури!

  • Як Ваша установа добивається реалізації суворої вимоги – привести штатні розписи  у відповідність із новими умовами оплати праці в межах наявних коштів?

З гордістю завжди говорю про своїх колег за добротні творчі здобутки і пишаюся ними за виявлене завзяття, безпосередню участь у майданних протестах. Справді, національна відданість спрацьовує на рефлексному рівні, а ще такий стан підсилює знання справжньої історичної долі народу, його гідної поведінки. Тому лихоліття науки, які почалися з уряду Яценюка і продовжуються урядом Гройсмана, допоки витримують. А для мене така ситуація жахітлива. Деяке «жебрання», максимальна економія буквально на всьому і підбадьорення на зразок – «Завжди так не буде! Буде ще гірше!», якось пом’якшує нестерпність.

2016 року на вченій раді дійшли спільної і єдиної згоди, що необхідно перед суспільством засвідчити, що інтелектуали спроможні себе боронити. Підготовлені звернення керівникам держави, підтримані академічною спільнотою України і солідарно заманіфестовані численними мітингами, змусили черствих до науки урядовців вийти на розмову. Начебто зрозуміли і погодились дане питання полагодити позитивно. А насправді – фінансово ще погіршили і так жалюгідне виживання вчених в Україні.

Блюзнірству урядових чинників немає меж. Уявити лишень рівень лицедійства  – формально зарплату підвищили і в 2016 році, і в 2017 році по 20%, але фінансово не забезпечили (!?). Лицемірне дійство перед суспільством загрожує масовим скороченням  інтелектуального багатства нації. Вимагають оптимізувати чисельність академічних установ, тобто їх скорочувати, при тому, що в Україні уже нині кількість вчених у співвідношенні до кількості населення – найнижча в Європі. При такій вимозі, в Інституті близько 30 вчених підпадає під скорочення.

Дякую моїм колегам, що прийняли пропозицію – зберегти високопрофесійні кадри вчених, жертвуючи повним заробітком, погодившись на неповний робочий день. Так і виживаємо! Щоб так вижили урядовці!

  • Як сприймають працівники Вашої установи п.1. статті 36 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», який проголошує «Оплата праці наукового працівника повинна забезпечувати достойні матеріальні умови для його ефективної самостійної творчої діяльності…»?

З гумором. Що від неадекватних чиновників можна очікувати – крім популістських заяв?!

  • Чому саме науку зробили най безболіснішим напрямом, на якому країна може ефективно економити бюджетні кошти?

Насправді важко пояснити, чому урядовці силкуються  таким способом «реформувати» науку. Адже це означає загубити, знищити галузь, завдяки якій окремі мудрі правителі зробили заможнішими свої суспільства. Не виглядає так, що вони цілковиті дурні! Очевидно, що – невігласи і одноденки, а, можливо, і дещо серйозніше… Ідеями вчених-природничників захоплюються у світі, а дещо і реалізують. А в нас готові унікальні технологічні проекти абсолютно не цікавлять уряд. Вони ж навіть не задумуються про створення рецепієнтних умов для використання на благо суспільства виняткової науково-прикладної ваги напрацювання. Зате скільки блюзнірських реплік про затратність Академії наук, коли кошторис далеко менший на всю Академію наук, аніж на середньоєвропейський вуз! Вдумайтесь тільки!?

  • Скільки молоді ще залишиться в Україні через п’ять років, якщо влада «не подорослішає» у своєму розумінні справжньої ситуації в науці та науково-технічній діяльності?

Небезпечно, скандально мало, з такою винищувальною для науки політикою молода генерація захоче одержимо підтримати авторитет української науки. Молоді талановиті люди покидають Україну, і ними користуються інші держави. А влада збільшує до непристойності чиновникам зарплати, щоб не крали? А схеми все одно працюють!

  • То як все ж таки, на Вашу думку, домогтися, щоб бодай хтось з владних чинників у державі таки думав про її майбутнє?

Допоки злодії при владі, я не маю рецепту, як привернути її до унікального, чистого джерела для покращення добробуту населення, а не лише – для купки владних глитаїв, які ненаситно позирають на деяку земельку при окремих академічних установах, бо з врізання бюджету на науку якихось 700-800 млн. грн. – для них це кишенькові гроші.

На завершення – заклик до суспільства: рятуймо українську науку (і все інше) як національний престиж у світі і багатство для кожного!

  • Дякую, пане Степане за щиру розмову. Можливо, чиновники з владних коридорів ще таки дещо читають – то ж візьмуть до уваги Ваші міркування?

Будемо сподіватись. Хоча… Вважаю за необхідне закликати всіх, передусім владу: «Рятуймо українську науку!».


 

Спілкувався Богдан Залізняк

керівник прес-центру наукової журналістики

ЗНЦ НАН України і МОН України