UA

07 березня 2018 р.

ПАМ’ЯТІ МИКОЛИ ІВАНОВИЧА МОЗДИРА

(1928–2018)


 

26 лютого 2018 року на 91-му році життя відійшов у вічність відомий український вчений, історик, музейник, старший науковий співробітник відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства, член Наукового товариства ім. Шевченка, Національної спілки художників України, Спілки критиків та істориків мистецтва Микола Іванович Моздир.

Народився Микола Моздир 6 січня 1928 року у с. Тайкури Здолбунівського р-ну Рівненської обл. До школи пішов у рідному селі, згодом до середньої в Здолбунові. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка, спеціалізуючись з теорії та історії мистецтв (1946–1950).

Понад півстоліття вчений плідно працював на ниві мистецтвознавства. Наукову діяльність розпочав 1961 р. на посаді молодшого наукового співробітника відділу народного мистецтва та художньої промисловості Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (тепер Інституту народознавства НАН України). У 1963 р. продовжив кар'єру як заступник директора з наукової роботи Львівського музею українського мистецтва (тепер Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові). З 1971 до початку 1983 р. завідував відділом фондів та музеєзнавства, а з 1980 (на громадських засадах) був заступником директора з наукової роботи Музею етнографії та художнього промислу. У 1983–1990 рр. очолював відділ мистецтвознавства Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського АН УРСР (тепер Інститут народознавства НАН України). Від квітня 1992 до грудня 2011 р. працював на посаді старшого наукового співробітника відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України.

Постать Миколи Моздира презентує такі важливі ділянки вітчизняної науки, як історія та теорія мистецтв, мистецька критика, українське церковне мистецтво, дослідження в різних галузях образотворчого та декоративного мистецтва (народного, професійного, самодіяльного), різних жанрів, видів, серед яких графіка, малярство, гутне скло, народне меблярство, різьбярство, каменярство, проблеми народних художніх промислів, народної орнаментики тощо. Науковий доробок вченого – потужна сторінка в історії розвитку українського мистецтвознавства, етнології другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст.

Провідною темою, пріоритетом для Миколи Моздира стало вивчення української народної пластики, в т. ч. сакральної, з дерева та каменю. Кандидатську дисертацію на тему «Українська народна дерев’яна скульптура» захистив 1977 р. в Московському держуніверситеті ім. М.В.Ломоносова (тоді в Україні захистів з мистецтвознавства не було). Народній пластиці присвячено чимало публікацій вченого та чотири ґрунтовні монографії – "Українська народна дерев’яна скульптура" (1980), "Українська народна меморіальна скульптура" (1996), "Володимир Лупійчук – співець українського козацтва" (2005), "Українська народна меморіальна пластика" (2009). Також Микола Моздир – співавтор колективних монографій "Гуцульщина", "Бойківщина", "Лемківщина", численних енциклопедичних словників, довідників тощо.

У працях вченого вперше у вітчизняній науці було піднято маловивчений пласт народної меморіальної скульптури, надмогильної пластики, розкрито низку актуальних проблем, що стосуються історії, теорії, методології вивчення народного та професійного, сакрального мистецтва. Вагомі теоретичні напрацювання вченого є актуальними не лише для дослідників народної скульптури, а й сприяють поглибленню підходів до вивчення інших видів українського декоративного мистецтва, в т. ч. церковного – мають важливе значення для подальшого вивчення мистецької спадщини українського народу.

Важливою сторінкою творчої біографії Миколи Моздира була музейницька праця, пов’язана з Музеєм етнографії та художнього промислу та Львівським музеєм українського мистецтва (Національним музеєм). Працюючи у різних підрозділах, на різних посадах, Микола Моздир значно доклався до розбудови цих музеїв, упорядкування фондів, збереження й поповнення музейних збірок, атрибуції пам’яток, формування нових постійних експозицій, активізації виставкової діяльності, комунікації з художниками, народними майстрами тощо. Прогресивне середовище львівського музейництва мало вирішальний вплив на формування Миколи Моздира як науковця. Вченому пощастило спілкуватися, співпрацювати з багатьма видатними постатями української культури, серед яких Мечислав Ґембарович, Павло Жолтовський, Віра Свєнціцька, Ірина Гургула, Лев Долинський, Антін Будзан, Катерина Матейко, Володимир Рожанківський, Савина Сидорович, Данило Фіголь, Борис Возницький, Володимир Овсійчук, Яким Запаско, Борис Возницький, Фаїна Петрякова, Петро Лінинський та багато інших.

Загальновизнаною є велика і копітка пошуково-експедиційна діяльність вченого, завдяки якій було врятовано велику кількість цінностей церковного мистецтва, традиційної культури, а музейні колекції збагатилися на тисячі експонатів. Серед них – високомистецькі твори, а іноді – унікальні пам’ятки, що мають велике наукове значення. Так, стараннями Миколи Моздира, як керівника експедиції, було врятовано й привезено до Національного музею зразки давніх ікон з Бойківщини, Поділля, Волині (ХVI–XVII ст.), а також знамениті різьблені "Дунаївські колони" – фрагменти іконостасу з церкви с. Дунаєва на Львівщині (поч. ХVІІ ст.), про які польська преса писала ще у 1910-х рр.

Вчений завжди піклувався про підготовку кадрів, займався лекційною, викладацькою роботою. На початку 1990-х доклався до розробки нових методичних матеріалів та спецкурсів культурологічного, народознавчого профілю, що їх уводили до переліку основних гуманітарних дисциплін у всіх вишах зі здобуттям Україною Незалежності. Зокрема, Микола Моздир розробив та втілював у життя спецкурс "Українське народне мистецтво" на кафедрі історії та етнографії України (тепер кафедра етнології) Львівського національного університету ім. І. Франка, а також курс "Історія мистецтва та архітектури" на кафедрі соціології та культурології Національного лісотехнічного університету України у Львові.

Микола Іванович Моздир завжди щиро ділився з колегами своїм досвідом, знаннями. Він радо допомагав як досвідченим, так і молодим вченим, особистим прикладом мотивуючи молодших дослідників до системності, аналiтичностi мислення, професійного самовдосконалення. Для багатьох, у тому числі й особисто для мене, слово Миколи Івановича стало вирішальним у виборі майбутнього фаху мистецтвознавця. Різні покоління вчених щиро вдячні Миколі Івановичу за безцінні поради, наукову підтримку й опіку, та, продовжуючи досвід вченого, послуговуються у своїй роботі його теоретичними розробками, критеріями щодо аналізу, оцінки мистецьких процесів і явищ.

Усі, кому пощастило спілкуватися з Миколою Моздирем, знали його не лише як досвідченого музейника, висококласного фахівця-мистецтвознавця, інтелектуала, гуманітарія, а і як добру, великої, щедрої душі людину, блискучого оповідача, відвертого й водночас тактовного у висловах, старшого колегу, який вмів створити у колективі приязну, конструктивну атмосферу, завзятого рибалку й життєлюба. Велика честь було знати, працювати в одному відділі, навчатися в Миколи Моздира – людини непересічного таланту, ерудиції, талановитого вченого, вимогливого критика, мудрого та доброзичливого Вчителя, Наставника.

Поховали Миколу Івановича Моздира на Личаківському кладовищі у Львові. Колектив Інституту народознавства НАН України, культурно-мистецьке середовище Львова й України глибоко сумують з приводу важкої втрати. У ці скорботні дні, низько схиляючи голови перед світлою пам’яттю Миколи Івановича Моздира, колеги, учні висловлюють щирі співчуття рідним, близьким та друзям покійного.

Добре ім'я, велика дослiдницька спадщина Миколи Івановича Моздира назавжди залишаться в пам'яті української наукової спільноти.

Вічная пам'ять!