2 січня 2023 р. виповнюється 75 років академіку НАН України, відомому етнологу та організатору науки, директору Інституту народознавства НАН України Степану Павлюку. З-під пера академіка побачило світ понад 600 наукових публікацій, серед яких біля двох десятків книжкових видань. Науковий акцент у творчості Степана Павлюка зорієнтований на дослідженні етногенезу українців, їх історичної праоснови: «Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції», «Походження українського народу» та ін. Ґрунтовно "проорано" таку наукову проблему, як аграрна культура українців: «Народна агротехніка українців Карпат другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.», «Традиційне хліборобство України: агротехнічний аспект» та ін. Необхідний для етнологічної науки підготовлений та виданий «Енциклопедичний словник понять і термінів з етнології». Дуже багато зроблено академіком Степаном Павлюком, про все гадати годі, адже він був народним депутатом Верховної Ради України І-го демократичного скликання і, зокрема, як член постійної комісії з питань народної освіти і науки українського парламенту, керував розробкою положення про Вищу атестаційну комісію України (ВАК), перервавши залежність підготовки наукових курсів від Москви. Був членом парламентської групи від України у Парламентській Асамблеї Ради Європи (1993-1994 рр.) і учасником міжнародного симпозіуму про нову європейську карту Європи з-за участю президента Франції Ф. Міттерана (Париж, Франція, 1993 р.), виступив на підсумковій конференції Асамблеї ОБСЄ у 2000 році (Варшава, Польща), і багато, багато іншого. Академік Степан Павлюк є повним кавалером ордену «За заслуги» ІІІ, ІІ, І ступеня, нагороджений багатьма відзнаками Президії НАН України, Верховної Ради України тощо. Колектив Інституту і звичайно українське суспільство, очікує від академіка ще творчого успіху і такого ж щирого, товариського ставлення до колег, а заодно і вимогливості у напрацюванні важливих для утвердження української нації у її свідомісно-духовній сфері, правдивих досліджень. Многая творчих літ!

І знову полова!? Людська природа є такою, коли мені чогось не хочеться, а треба, то я почну симулювати, вигадуючи казна-що, навіть знаючи, що це недоречно, ба навіть негідно. Таке ще допустиме простолюдину, але не тим особам, які наділені чеснотою і святістю, а ще й обов’язком перед Богом і народом. Скерував я до Вас Патріарше Святославе декілька звернень, у яких висловив прагнення величезної-величезної частини вірян Української Греко-Католицької Церкви, у них аргументував про календарну зміну, а не реформу, яку уже провів ще у 1582 році Папа Григорій VІІ, літургійного календаря, щоб прилучитись до Вселенського літочислення, яким опанували всі народи світу і користуються у всіх сферах свойого буття. Мої звернення, я зрозумів, що Ви Високопреосвященний Владико, сприйняли, як листи якогось екзальтованого, надокучливого чоловіка, якому нічим зайнятися, а він тривожить Ваше цілком умиротворене життя. Просить, благає, про якусь церковну календарну зміну? Хіба не все одно коли Син Божий народився, чи під Вифлиємською зорею для всього світу, чи під двоголовою московською куркою?! Уже з обуренням церковна громада вірян сприймає Ваше неприпустиме у цих жорстоких і жорстких умовах суспільного буття зволікання, яке б стало високим імпульсом для звитяги у Війні проти нелюдів, у яких відсутня християнська любов. Згляньтеся тільки на соціологічні показники, які навіть при Вашому мовчанні, повній відсутності комунікацій з вірянами, є вражаючі – 44% усіх християн різних конфесій за те, щоб уже і негайно перейшти на нове літочислення, щоб подалі від московських попів. А якщо ще врахувати, що прихильників московської церкви в Україні є ще багато і вони одностайні за старий стиль календаря, то вірян Українських Церков УГКЦ, ПЦУ – далеко-далеко за половину, а греко-католиків у межах 60-70%. Шкода, що цим Ви, Провідники, не цікавитесь. Ви тільки уповаєте, або не на часі, час війни, як мантра, а що ж буде із старшими віком людьми? Не тривожтесь, вони у цьому розумінні Вас переросли. Більше тривоги викликає те, що Ви відчужені від реального життя в Церкві, бо інакше не покликались би у Своєму небажанні на те, що народ Вас не зрозуміє і нібито не буде єдності народу. Якраз ось такі репліки від Вас є небезпекою єдності. Літургійний календар є справою не громад, вірян, а виключно Церкви (!), Ваш обов’язок привести у канонічну відповідність літургійний час. Таке враження, а саме Провідникам Церкви цього не хочеться. Вам комфортно з московськими попами бути у єдності? Навіть війна Вам чомусь недоречі, є «неслушним моментом», що читаємо у тексті ієромонаха Юстина (Бойко), поширеному у соцмережах під назвою: «Літургійний календар має наближати нас до Бога». Уявіть тільки недбалу суть цієї фрази, коли не літургія, як Слово Боже, а календар наближає нас до Бога? А цікаво, що це чи не єдиний коментар від Патріаршого Собору з приводу часової зміни церковного календаря, у якому викладене ставлення Патріарха з цього чомусь дискутивного питання? Насвітлені три позиції за рівнем легковажності краще не коментувати. Не віриться, що це пропонує слуга Божий Юстин, цитую «одні будуть святкувати25 грудня – зроблять Святу Вечерю і тим обмежаться… Ті, які святкують 7 січня – нехай святкують. Ісус Христос прийшов на землю». І тільки до них Син Божий прийшов, тільки до них!? Важко собою опанувати, усвідомлюючи, що це греко-католицький священик проповідує таку зневагу до ревних християн, впадаючи сам у великий гріх. А тепер визнайте, що це Ви, Отці Церкви свідомо провокуєте протистояння, а навіть розкол, не виконуючи тільки Вам доручений величезний обов’язок – бути вирозумілими нашими Пастирями. І ще два вагомі застереження. Перше – Церква, це насамперед віряни, а Ви душпастирі, Слуги Божі для вірян. Наступне – необхідно усвідомити, що законсервований церковний календар старого стилю є наслідком нашого політичного бездержав'я, як рудимент багатовікової московської окупації. А ми вже понад 30 років Конституційна Держава і ще так, очевидно, невилонились тільки у церковній сфері, дотримуючись політично ситуативної традиції. Не нав’язана окупантом традиція є визначальною у сприйнятті Сина Божого, а з цим увесь літургійний ряд богослужінь, а сама Велична Правда приходу у світ, для нас земних, Ісуса Христа! Наївне клопотання, отче Юстине, а що ж буде із вшануванням створення УПА, коли час припадає на свято Покрови? То Ви уповаєте про відчуження від літургійної сфери політику, то впадаєте у протилежність! Рівно дихайте – свято Покрови буде 1 жовтня, а подвиги УПА величати будуть 14 жовтня, як політичний акт. Зі щирою повагою до Вас, духовних Провідників Нації, але з наполегливістю! Народний депутат Верховної Ради України І-го скликання, академік Національної академії наук України, ​директор Інституту народознавства НАН України, професор, доктор історичних наук Степан Павлюк

Преосвященні Патріархи, Глави Українських Церков Святославе і Єпіфанію уділіть нам свою мудрість і перейміться силою Національного духу Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Степана Скрипника (Мстислава), які змогли в особливо складних умовах українського бездержав'я, мобілізували український люд навколо Ідеї Соборності, були його Провідниками. Викликає неспокій не те, що Ви спироквола сприймаєте начебто не особливо вагому справу про відречення від юліанського церковного календаря, запровадженого у підневільні часи московським царем, ще у 1700 році, а принципово виникає питання не тільки про політичну складову, що Україна і далі перебуває у календарному зв’язку з московським патріархатом, з осоружною московщиною і вульгарним попівством, а ще й в канонічному сенсі не поважати велич правди народження Ісуса Христа для всього (!), всього (!) християнського світу один раз (!!!). Важко зрозуміти Вас, для чого оприлюднювати банальні, несерйозні начебто підстави, які Вас попросту зневажають. Одна з них, що зміна в церковному календарі свята Різдва, приведе до зміни інших церковних подій в календарі, Вам лідерам духовного життя хіба не зрозуміла? Аякже! Звичайно так! Нам посполитим вірянам зрозуміла і прийнятна. Жодних проблем – календар готовий, тільки його необхідно церковно водночас декретувати. Хіба допустимо, щоб начебто благородним піклуванням про вірян делікатно розпалювати жорсткі протистояння у громадах, Вашими закликами самим вирішувати на місцевому плебісциті, чи потрібна зміна в церковному календарі чи ні (?). А як оцінити Вашу сльозливу опіку за старшими віком людьми, деякі з них ще хочуть зберегти «по старому»? А хоча би один раз з вищого церковного клиру, та врешті будь-кого з душпастирів, звернувся з амвона з поясненням календарної ситуації, щоб це була ствердна думка Духовних Провідників !? Ще одне. А Ви задумались, які можуть бути дії більшої половин люду, активних і впливових вірних на Ваше нічим не виправдане зволікання? Вдумайтесь! Зволікання призводить до такої легкої форми, коли віруючі висловлюються у фейсбуці про «бюрократію зіржавілої дрезини» в Українській Церкві. Зорієнтуйтесь, що Україна повстала проти московії не лише оружно, але й духовно. Наші героїчні воїни хочуть бачити наслідки духовного супротиву у остаточному рішучому розриві з московською попівщиною шляхом зміни церковного календаря, декретивно перейшовши на повне григоріанське літочислення, як ввесь цивілізаційний світ. Якщо спізнились з Різдвом Христовим, почніть з будь-якого іншого свята церковного календаря, не чекаючи знову Різдва. Бо вже велике число українських християн сприйняли дари святого Миколая, Андріїв вшанували, уклоняться новонародженому Ісусикові 24-25 грудня, а 26 грудня зійде до нас Діва Марія і 27 грудня славитимо мужність Архідиякона Степана (Штефана). А храми будуть під замком, без душ пастирів, бо у Вас Патріархи, чомусь інше думання ніж у вірян!? То де ж Ваше духовне провідництво, у чому виражається??? А Українські Церкви були лідерами у Національному Відродженні! Завжди! P.S. Праведний Андрей Шептицький не дозволив би собі не зреагувати на будь-яке звернення до нього!? Народний депутат Верховної Ради України І-го скликання, академік Національної академії наук України, ​директор Інституту народознавства НАН України, професор, доктор історичних наук Степан Павлюк

Інститут народознавства Національної Академії наук України

(The Ethnology Instituteof National Academy of Sciences of Ukraine) – науково-дослідна установа в складі веде свій початок із 1874 р., коли ідею відомого архітектора Ю. Захаревича та громадського діяча Ф. Зам’ялковського підтримала львівська громада щодо заснувння у Львові міського промислового музею за зразком Віденського. Наукове товариство ім. Шевченка, за ініціативою Етнографічної комісії, у 1895 р., прийняло рішення про створення “національного музею, де були б зібрані пам’ятки нашої минувшини та представлена точна наука розвою та зросту нашого народу”. Збірка етнографічних пам’яток дивовижно швидко зростала шляхом численних поступлень цілих колекцій від української інтелігенції з усіх масивів України. Із розпуском НТШ у 1939 р. діяльність музею була припинена до 1940 р., коли на базі етнографічних збірок музеїв Дідушицького, О. Прусевича, Національного музею, жіночої гімназії та інших приватних колекцій було організовано Державний етнографічний музей. У 1945 р. Етнографічний музей був переданий у відання АН України, а його директором був призначений академік Філарет Колесса. Обидва музеї стали основою для створення Інституту. У 1951 р. відбулася реорганізація цих двох музеїв – Музею художнього промислу Міністерства культури УРСР (до 1939 р. Міський промисловий музей) та Державного етнографічного музею (з 1940 р.) у Державний музей етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР.

Визнанням важливості наукового доробку вчених музею стала чергова зміна статусу - на базі Музею у 1982 р. було створено Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН УРСР і призначення його керівником д.і.н., проф. Ю.Г. Гошка. Ще одна реорганізація цієї установи сталася у 1991 р., коли розпорядженням Президії АН України Львівське відділення було переведено у статус Інституту народознавства АН України, призначивши першим директором цієї академічної установи академіка НАН України, д.і.н., проф. С.П. Павлюка. Сьогодні Інститут визнана сучасна академічна установа, наукові наробки якої стали надбанням вітчизняної і світової науки. Основу наукових зацікавлень установи складають проблеми традиційної й сучасної культури українців, теоретичних аспектів української етнології, історії українського професійного мистецтва та його місця в загальноєвропейському контексті, теорії та історії народного ужиткового і сакрального мистецтва українців, українського фольклору. У складі Інституту діють сім наукових підрозділів, серед них – відділ історичної етнології (в.о. керівника – к.філол.н., с.н.с. М. Демчук), відділ етнології сучасності (керівник – д.і.н., проф. Я. Тарас), відділ соціальної антропології (в.о. керівника – д.соціол.н., доц. О. Іванкова-Стецюк), відділ мистецтвознавства (керівник – к. мист., С. Король), відділ народного мистецтва (керівник – к.мист., с.н.с. Л. Герус), відділ фольклористики (д.філол.н., проф. В. Сокіл). З особливим статусом в системі Інституту функціонує Музей етнографії та художніх промислів, один з найбільших музеїв за значимістю наявних фондових пам’яток і їх кількості – біля 100 тисяч (керівник – к. мист. А. Клімашевський). Інститут обрано центром діяльності наукового співтовариства десяти держав Європи, об’єднаних у Міжнародну Комісію по дослідженню культури населення Карпат і Балкан (МКККБ, Голова Секретаріату – академік НАН України С.Павлюк). Створено чотири регіональні народознавчі центри, відділення Інституту – в Івано-Франківську, Луцьку, в Полтавській області (в Опішні), в Дрогобичі. Інститут має свій досить популярний журнал “Народознавчі зошити”, видавництво. Разом з Івано-Франківським краєзнавчим музеєм видає щорічник – “Наукові записки”. За два десятиліття діяльності Інституту вчені підготували cотні монографій, тисячі наукових статей, які, в основному, вдалося видрукувати. Важко уявити сучасне мистецтвознавство без фундаментальних праць П. Жолтовського чи В. Овсійчука, а українську етнологію без досліджень З. Болтарович, Р. Кирчіва, Ю. Гошка, С. Павлюка, К. Матейко, М. Худаша, Я. Тараса, Р. Кіся та інших вчених. Учені Інституту за наукову працю нагороджені державними нагородами і преміями, зокрема, член-кореспондент Академії мистецтв України В.А. Овсійчук у 1994 р. став лауреатом Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, директор С.П. Павлюк у 2017 р. став повним кавалером ордену "За заслуги". У різні роки учені ІН НАН України ставали лауреатами Премій імені видатних учених України. Так, Премією імені І.Я. Франка (За видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства) відзначені П. Жолтовський (1984, за цикл робіт "Проблеми розвитку української художньої культури XVI–XVIII ст.") та В. Овсійчук (2000 за працю "Українське малярство X – XVIII ст. Проблеми кольору"), Премією імені Ф.М. Колесси (За видатні наукові роботи в галузі української фольклористики, етнології, народознавства та музикології) нагороджені Р. Кісь (2003, за працю "Фінал Третього Риму. Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть"), Р. Кирчів (2012, за працю "Двадцяте століття в українському фольклорі"), Премію імені Ф.І. Шміта (За видатні наукові роботи в галузі мистецтвознавства і культурології) отримали Г. Врочинська (2010, праця "Українські народні жіночі прикраси ХІХ – початку ХХ століть") та Г. Івашків (2013, праця "Декор української народної кераміки ХVI – першої половини ХХ століть").

Учені Інституту реалізували Державну програму з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи в частині виявлення, фіксації та збереження народно-традиційних пам’яток як матеріальної , так і духовної культури у своєрідному масиві, у якому знаходилися в живому побутуванні реліктові пам’ятки ще з часів Київської Русі. Спеціально розроблена методика, проявлене патріотичне усвідомлення вчених, їх наполегливість і професійність дали можливість за десятиліття польових експедицій у I, II, і III зонах відчуження, а також серед переселенців зібрати унікальний етнографічний, лінгвістичний, археологічний , краєзнавчий, мистецький матеріал і дані, що становлять  скарбницю народної, історичної пам’яті. Крім досліджень традиційної культури, професійного і народного мистецтва та фольклору українців, науковці Інституту в останні роки приступили до розробки теоретичної етнології, зокрема, української націології, мовленнєвої ситуації в містах України, урбаністики, динаміки етнокультурних процесів українського порубіжжя, української трудової міграції.