Інститут народознавства Національної академії наук України - провідний осередок етнологічних, мистецтвознавчих, фольклористичних та музеєзнавчих досліджень у західноукраїнському регіоні. Йому було надано новий статус окремої академічної установи у лютому 1992 р. (Постанова Президії НАН України № 34 від 5 лютого 1992 р.). Інститут веде свій родовід від Музею Наукового товариства імені Шевченка (далі – НТШ) у Львові, заснованого у 1895 р. за безпосередньої участі відомих діячів української культури і науки, серед яких були І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, О.Роздольський, Ф.Вовк, В.Шухевич. До діяльності Музею було залучено широке коло тогочасних українських вчених, зокрема М.Біляшівського, Д.Щербаківського, К.Щироцького, Я.Пастернака, художника І.Труша та інших. Розвиткові Музею активно сприяли Леся Українка, К.Квітка, О.Сластіон, М.Зубрицький, Г.Заклинський, Л.Гарматій, стараннями яких музейні збірки збагачувалися цінними пам’ятками народної культури з різних регіонів України. Впродовж 1910-30-х рр. на базі колекцій Музею НТШ утворилося три музеї: природописний, історико-воєнних пам’яток та культурно-історичний. Після ліквідації НТШ у 1940 р. культурно-історичний музей отримав назву Державного етнографічного музею, який згодом ввійшов у підпорядкування АН УРСР.  В той же час до нього були долучені цінні етнографічні збірки музею графів Дідушицьких, музею О.Прусевича, Національного музею у Львові та деякі приватні колекції.

У 1951 р. згідно з Постановою Президії АН УРСР Державний етнографічний музей АН УРСР був об’єднаний з Музеєм художньої промисловості Комітету в справах мистецтва РМ УРСР в одну установу — Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР. Постановою Президії АН УРСР у травні 1982 р. Державний музей етнографії та художнього промислу перейменовано на Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР. Відтак у 1992 р. установа відновила статус окремої інституції під назвою Інститут народознавства АН України.  

Першим директором установи був кандидат філологічних наук О.І.Дей (1951-1953 рр.). Після нього цю посаду обіймали: кандидат філологічних наук А.І.Генсьорський (1953-1954 рр.), кандидат історичних наук М.К.Івасюта (1954-1958 рр.), доктор історичних наук Ю.Г.Гошко (1959-1988 рр.), кандидат історичних наук О.М.Росінський (1988-1991 рр.). З 1991 року інституцією керує академік НАН України С.П.Павлюк.

Науково-дослідна робота новоорганізованої у 1951 р. установи зосереджувалася довкола двох магістральних проблем: дослідження матеріальної і духовної культури українського народу та етнографічного дослідження західних областей УРСР. Саме в цей час велася робота над темою "Художній метал західних областей УРСР" (П.М.Жолтовський), "Український художній фарфор" (Л.В.Долинський), "Народні художні тканини Західних областей УРСР ХІХ-першої половини ХХ ст." (С.Й.Сидорович), "Народні основи орнаментального оформлення української рукописної книги" (Я.П.Запаско), "Народна різьба по дереву Західних областей УРСР" (А.Ф.Будзан), а також фундаментальною темою "Народне хореографічне мистецтво Західних областей УРСР" (Р.П.Гарасимчук).

Новий період науково-організаційної діяльності установи розпочався у 1958 р. з призначенням директора Ю.Г.Гошка, який скерував усі свої зусилля на консолідацію національних інтелектуальних сил, розбудову різних галузей академічної науки та музейництва. 1960-ті роки ознаменувалися дослідженнями тогочасного народного побуту та тогочасних перетворень, зокрема, більше уваги було присвячено питанням побуту робітників, які до недавнього часу не були предметом етнографічних досліджень. Також в цей час розробляються теми: "Культура і побут українського народу дорадянського періоду" (Ю.Г.Гошко, С.Г.Сидорович, К.І.Матейко, Л.М.Суха), "Історія українського народного та декоративно-прикладного мистецтва" (П.М.Жолтовський, Ю.П.Лащук, В.Ф.Рожанківський та ін.)

У 1970-ті рр. львівський академічний осередок набув високого авторитету в масштабі всієї України та зарубіжжя, адже саме тут реалізовувались масштабні дослідницькі програми. До наукової роботи в установі долучилися у цей час молоді фахівці: З.Є.Болтарович, М.Д.Мандибура, Т.О.Гонтар, Є.І.Сявавко, Г.Й.Горинь. Розроблялася наукова проблематика за напрямами "Історія суспільної думки та історія світової культури" й "Історія української етнографії та етнографічного музейництва" (кер. Ю.Г.Гошко). Важливим етапом опрацювання названих напрямів була комплексна тема "Історія культури населення Карпат", яка ставила собі за мету вивчення закономірностей етнічних процесів в Карпатах, самобутності культури і побуту українського населення Карпат в минулому й сьогоденні. В цей час виходять друком відомі праці вчених установи: "Етнографічні особливості народного одягу українського населення Карпат" (К.І.Матейко), "Етнографія українців Радянських Карпат у джерелах та літературі ХІХ-ХХ ст." (Я.Р.Дашкевич), "Полонинське господарство гуцулів в Українських Карпатах другої половини ХІХ-ХХ ст." (М.Д.Мандибура) та ін. Історія й теорія українського мистецтва і народних промислів вивчалась за напрямом дослідження особливостей історичного розвитку українського живопису ХVІІ-ХVІІІ століть у зв’язках із суспільним життям і тогочасною культурою (кер. П.М.Жолтовський). Тоді ж була написана книга "Український живопис ХVІІ-ХVІІІ століть" (П.М.Жолтовський), яка стала хрестоматійною в українській мистецтвознавчій науці.

 1980-ті роки були періодом роботи вчених установи над науковими проблемами, згрупованими за основними напрямами: "Історія світової культури" та "Закономірності розвитку духовного життя суспільства в період переростання соціалізму в комунізм". Розроблялися теми історико-етнографічного дослідження "Гуцули" (кер. Ю.Г.Гошко), "Полісся" (кер. Н.І.Здоровега, Р.Т.Кирчів), історії українського народного і прикладного мистецтва (кер. П.М.Жолтовський), питання українського музеєзнавства (керівник М.І.Моздир), народних художніх промислів (кер. Р.В.Захарчук-Чугай). Комплексне вивчення українського народного декоративно-вжиткового мистецтва було спрямоване на повну систематизацію усіх його видів для наступного узагальнення та всебічного розвитку художніх традицій минулого у сучасному мистецтві. Велась активна робота над монографіями "Українська народна різьба по дереву" (А.Ф.Будзан), "Художнє життя на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст.." (П.М.Жолтовський), "Українське мистецтво другої половини ХVІ- першої половини ХVІІ ст." (В.А.Овсійчук), "Львівська скульптура ХVІ-ХVІІ ст.."(В.Ф.Любченко), "Український художній фарфор" (Ф.С.Петрякова).

Новий комплексний підхід до наукового осмислення реалій і явищ традиційної культури, професійного і народного мистецтва, українського фольклору та музеєзнавства розпочався у 1990-х рр. з реорганізацією установи в Інститут народознавства НАН України та з приходом до керівництва С.П.Павлюка. Започатковується робота над багатотомною фундаментальною працею "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат", яка матиме важливе загальнонаціональне значення.  У цей період зроблено важливий крок у розвитку української етнологічної науки до її зміцнення та формування широкої перспективи на майбутнє з залученням до її структури необхідних знань з археології, антропології, культурології та інших галузей, що забезпечуватиме комплексне вирішення назрілих народознавчих проблем. Успішно проводилася робота над дослідженням теоретичних аспектів української етнології (кер. С.П.Павлюк), історії українського мистецтва та його місця у загальноєвропейській культурі (кер. В.А.Овсійчук), історії сакрального мистецтва українців (кер. М.Є.Станкевич), українського фольклору (кер. Р.Т.Кирчів). Надалі важливе місце в діяльності Інституту посідала карпатознавча проблематика. У серії історико-етнографічних досліджень були підготовані до друку двотомна монографія "Лемківщина" та дослідження про окремий карпатський регіон – "Сколівщина".

Діяльність Інституту ознаменувалася в цей час значними напрацюваннями у дослідженнях народознавчої проблематики. Широкого резонансу серед громадськості набули праці: "Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття ХІV-ХІХ ст." (Ю.Г.Гошко), "Фінал Третього Риму. Російська месіанська ідея на зламі тисячоліть" (Р.Я.Кісь), "Українська народна медицина" (З.Є.Болтарович), "Тустань – давньоруська наскельна фортеця" (М.В.Рожко), а також цікаві книги Р.Т.Кирчіва, М.Л.Худаша, Р.М.Яціва, В.І.Жишковича, І.В.Волицької, М.С.Глушка, О.П.Ноги, В.В.Сокола, В.М.Білоус, О.А.Сапеляк, Г.Й.Горинь, М.І.Моздира, Р.В.Захарчук-Чугай, Р.Б.Сілецького, Р.П.Чмелика та інших вчених Інституту.

Інститут став розробником "Концепції вивчення українського народознавства в сучасній національній школі" та "Програми з народознавства для середньої загальноосвітньої школи України" разом з усією дидактичною базою: підручниками, енциклопедіями, методичними матеріалами тощо. Були підготовлені та вийшли у світ посібники "Українське народознавство", які активно використовувались педагогами України. Програма з цього предмету була затверджена Міністерством освіти і науки України і до підготовки підручників додалось видання "Малої енциклопедії українського народознавства" (2007 р.).

Згідно з договором з Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС (1994 р.) розпочалась багаторічна робота над комплексними історико-етнографічними дослідженнями та фіксацією матеріальної і духовної культури ра­діоактивно забруднених зон українського Полісся (кер. С.П.Павлюк). Упродовж 1994-2003 рр. обстежено більше 300 сіл 10-30-кілометрової радіоактивно забрудненої зони, зібрано більше 10 000 експонатів, записано понад 200 годин відеофільмів та 20 000 світлин, написано 63 томи польових матеріалів, на основі яких видано три томи наукових праць та вперше в Україні створено “Автоматизовану систему опису та класифікації об’єктів етнічної спадщини Полісся”. Зібраний матеріал став основою для публікації збірників, монографій, наукових праць, присвячених реконструкції етнографічної традиційності радіоактивно забруднених зон Полісся – регіону, що є серцевиною східнослов’янського світу.

Інститут народознавства НАН України має великий досвід у здійсненні координаційної роботи у дослідженнях народознавчої проблематики. Так, з ініціативи Інституту були створені та успішно працюють: Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України у смт. Опішне Полтавської області (очолює доктор історичних наук О.М.Пошивайло), Полісько-Волинський науково-дослідний народознавчий Центр (директор доктор філологічних наук В.Давидюк), Дрогобицький науково-дослідний народознавчий центр "Бойківщина" (керуючі: доцент Я.Радевич-Винницький, Л.Сікора), Івано-Франківський науково-дослідний народознавчий центр (директор кандидат історичних наук, доцент М.І.Паньків).

Сьогодні Інститут народознавства НАН України – це серйозна наукова установа, зорієнтована на виявлення і теоретичне осмислення сучасних змін соціокультурної динаміки, зокрема міжетнічної комунікації, урбанізації, глобалізації, проблем трудової міграції та ін., всебічне вивчення яких є відповіддю на важливі запити щодо самої України як національної спільноти і її майбутнього в новітній конфігурації Європи. Програма наукових досліджень Інституту ведеться за напрямами: "Трансформаційні процеси традиційної і сучасної культури українців в умовах розвитку глобалізованого суспільства", "Надбання народного мистецтва у збагаченні і розвитку духовності українського суспільства", "Мистецькі процеси як важливий фактор інтеграції України у світовий культурний простір".

Штат Інституту народознавства НАН України на даний час становить 197 осіб, з яких 111 – наукових співробітників, серед них 7 докторів наук та 61 кандидат. В Інституті працюють академік НАН України С.П.Павлюк, академік Академії наук Вищої школи України Р.Т.Кирчів, член-кореспондент Академії мистецтв України В.А.Овсійчук. Інститут має аспірантуру, де готуються фахівці з етнології, фольклористики та мистецтвознавства.

У складі Інституту діють шість наукових підрозділів-відділів: історичної етнології та етнології сучасності (кер. С.П.Павлюк), мистецтвознавства (кер. В.А.Овсійчук), народного мистецтва (кер. Л.М.Герус), фольклористики (кер. В.В.Сокіл). З особливим статусом в структурі Інституту функціонує Музей етнографії та художнього промислу, один з найбільших музеїв в Україні за кількістю та значимістю фондових збірок – біля 100 тисяч експонатів, внесений 2004 р. до Державного реєстру об’єктів Національного надбання України (кер. Р.П.Чмелик). В Інституті є допоміжні підрозділи: науково-технічний центр та наукова бібліотека, книжковий фонд якої складає близько 90 тис. одиниць збереження.

Як фундаментальні, так і прикладні розробки Інституту висвітлено в численних монографіях, енциклопедіях, збірниках, альбомах, каталогах, статтях. Щорічно готується до друку наукової продукції понад 200 друкованих аркушів. Серед видань останніх років: "Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції" (2006), "Українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів (утворення від відапелятивних антропонімів)" (2005), "Українська трудова міграція в контексті змін сучасного світу" (2005), "Українська народна інтер’єрна тканина кінця ХІХ – початку ХХ ст." (2004),   "Фінал третього Риму. Осторонь Азіопи" (2006), "Сакральна дерев’яна архітектура українців Карпат" (2006), "Житло та довкілля: будівельні традиції українців Карпат" (2007), "Українські народні  жіночі прикраси ХІХ- початку ХХ століть" (2007),  "Народне декоративне мистецтво Українського Полісся: Чорнобильщина" (2007), "Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури" (2009), "Двадцяте століття в українському фольклорі" (2010), "Українська димлена кераміка ХІХ – початку ХХ ст. Історія. Типологія. Художні особливості" (2011), "Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) (2012)", "Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і  спільнослов"янських язичницьких божеств" (2012), "Як зупинити розукраїнювання України" (2012), "Новітня українська діаспора: трудові мігранти в Італії, Іспанії та Португалії" (2012), "Український пісенний фольклор в етнокультурі Львова: трансформаційні процеси, етнокультурні пограниччя" (2012), "Патріарх Йосип Сліпий і мистецтво" (2012), "Українське образотворче мистецтво: імена, життєписи, твори (ХІ – ХХІ ст.) (2012)", "Українське церковне мистецтво: 1880-1920-ті рр. Західний регіон" (2012) та ін..

Провідними напрямами на найближчі роки є розпочаті за ініціативою Інституту народознавства НАН України фундаментальні дослідження етнокультурних процесів на порубіжних територіях української держави та колишніх етнічних українських землях (кер. С.П.Павлюк, Р.П.Чмелик, Я.М.Тарас), а також започаткована перспективна програма дослідження соціального середовища українських трудових мігрантів, що охоплює аналіз стосунків трудових мігрантів між собою та з іноетнічними соціальними структурами, вивчення розвитку самоорганізації українців за кордоном, дослідження широкого спектру питань на полі соціальних стосунків українських трудових мігрантів у країнах перебування (кер. С.П.Павлюк, І.Г.Марков). Значну увагу буде приділено координації досліджень з етнології, фольклористики та мистецтвознавства у західноукраїнському масиві та залученню до них активних наукових сил вищих навчальних закладів, коледжів, ліцеїв, громадських організацій. Уся робота Інституту спрямовуватиметься на забезпечення розвитку української народознавчої науки та активне впровадження її здобутків у розбудову сучасного громадянського суспільства.