Інститут народознавства Національної академії наук України - провідний осередок етнологічних, мистецтвознавчих, фольклористичних та музеєзнавчих досліджень у західноукраїнському регіоні. Йому було надано новий статус окремої академічної установи у лютому 1992 р. (Постанова Президії НАН України № 34 від 5 лютого 1992 р.). 

Витоки Інституту сягають ще Музею Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Після ліквідації НТШ у 1940 р. культурно-історичний музей отримав назву Державного етнографічного музею, який згодом ввійшов у підпорядкування АН УРСР. У той самий час до нього були долучені цінні етнографічні збірки музею графів Дідушицьких, музею О. Прусевича, Національного музею у Львові та деякі приватні колекції.

У 1951 р. згідно з Постановою Президії АН УРСР Державний етнографічний музей АН УРСР був об’єднаний з Музеєм художньої промисловості Комітету в справах мистецтва РМ УРСР в одну установу — Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР. Постановою Президії АН УРСР у травні 1982 р. Державний музей етнографії та художнього промислу перейменовано на Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР. Відтак у 1992 р. установа відновила статус окремої інституції під назвою Інститут народознавства АН України. 

Першим директором установи був кандидат філологічних наук О.І.Дей (1951-1953 рр.). Після нього цю посаду обіймали: кандидат філологічних наук А.І. Генсьорський (1953-1954 рр.), кандидат історичних наук М.К.Івасюта (1954-1958 рр.), доктор історичних наук Ю.Г.Гошко (1959-1988 рр.), кандидат історичних наук О.М.Росінський (1988-1991 рр.). З 1991 року інституцією керує академік НАН України С.П.Павлюк.

Новий комплексний підхід до наукового осмислення реалій і явищ традиційної культури, професійного і народного мистецтва, українського фольклору та музеєзнавства розпочався у 1990-х рр. з реорганізацією установи в Інститут народознавства НАН України та з приходом до керівництва С.П.Павлюка. Започатковується робота над багатотомною фундаментальною працею "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат", яка матиме важливе загальнонаціональне значення.  У цей період зроблено важливий крок у розвитку української етнологічної науки до її зміцнення та формування широкої перспективи на майбутнє з залученням до її структури необхідних знань з археології, антропології, культурології та інших галузей, що забезпечуватиме комплексне вирішення назрілих народознавчих проблем. Успішно проводилася робота над дослідженням теоретичних аспектів української етнології (кер. С.П.Павлюк), історії українського мистецтва та його місця у загальноєвропейській культурі (кер. В.А.Овсійчук), історії сакрального мистецтва українців (кер. М.Є.Станкевич), українського фольклору (кер. Р.Т.Кирчів). Надалі важливе місце в діяльності Інституту посідала карпатознавча проблематика. У серії історико-етнографічних досліджень були підготовані до друку двотомна монографія "Лемківщина" та дослідження про окремий карпатський регіон – "Сколівщина".

Діяльність Інституту ознаменувалася в цей час значними напрацюваннями у дослідженнях народознавчої проблематики. Широкого резонансу серед громадськості набули праці: "Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття ХІV-ХІХ ст." (Ю.Г.Гошко), "Фінал Третього Риму. Російська месіанська ідея на зламі тисячоліть" (Р.Я.Кісь), "Українська народна медицина" (З.Є.Болтарович), "Тустань – давньоруська наскельна фортеця" (М.В.Рожко), а також цікаві книги Р.Т.Кирчіва, М.Л.Худаша, Р.М.Яціва, В.І.Жишковича, І.В.Волицької, М.С.Глушка, О.П.Ноги, В.В.Сокола, В.М.Білоус, О.А.Сапеляк, Г.Й.Горинь, М.І.Моздира, Р.В.Захарчук-Чугай, Р.Б.Сілецького, Р.П.Чмелика та інших вчених Інституту.

Інститут став розробником "Концепції вивчення українського народознавства в сучасній національній школі" та "Програми з народознавства для середньої загальноосвітньої школи України" разом з усією дидактичною базою: підручниками, енциклопедіями, методичними матеріалами тощо. Були підготовлені та вийшли у світ посібники "Українське народознавство", які активно використовувались педагогами України. Програма з цього предмету була затверджена Міністерством освіти і науки України і до підготовки підручників додалось видання "Малої енциклопедії українського народознавства" (2007 р.).

Згідно з договором з Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС (1994 р.) розпочалась багаторічна робота над комплексними історико-етнографічними дослідженнями та фіксацією матеріальної і духовної культури ра­діоактивно забруднених зон українського Полісся (кер. С.П.Павлюк). Упродовж 1994-2003 рр. обстежено більше 300 сіл 10-30-кілометрової радіоактивно забрудненої зони, зібрано більше 10 000 експонатів, записано понад 200 годин відеофільмів та 20 000 світлин, написано 63 томи польових матеріалів, на основі яких видано три томи наукових праць та вперше в Україні створено “Автоматизовану систему опису та класифікації об’єктів етнічної спадщини Полісся”. Зібраний матеріал став основою для публікації збірників, монографій, наукових праць, присвячених реконструкції етнографічної традиційності радіоактивно забруднених зон Полісся – регіону, що є серцевиною східнослов’янського світу.

Сьогодні Інститут народознавства НАН України – важлива наукова установа, зорієнтована на виявлення і теоретичне осмислення сучасних змін соціокультурної динаміки, зокрема міжетнічної комунікації, урбанізації, глобалізації, проблем трудової міграції та ін., всебічне вивчення яких є відповіддю на важливі запити щодо самої України як національної спільноти і її майбутнього в новітній конфігурації Європи. Програма наукових досліджень Інституту ведеться за напрямами: "Трансформаційні процеси традиційної і сучасної культури українців в умовах розвитку глобалізованого суспільства", "Надбання народного мистецтва у збагаченні і розвитку духовності українського суспільства", "Мистецькі процеси як важливий фактор інтеграції України у світовий культурний простір".

Штат Інституту народознавства НАН України на даний час становить 136 осіб, з яких 72 – наукові співробітники, серед них 14 докторів наук та 49 кандидатів наук. В Інституті працюють акад. НАН України Степан Павлюк, чл-кор. НАН України Василь Сокіл, чл-кор. НАН України Олена Никорак, проф. Ярослав Тарас, проф. Сергій Сегеда, д.і.н. Оксана Кісь, д.і.н. Уляна Мовна, д.і.н. Роман Радович, д.і.н. Людмила Герус, д.ф.н. Оксана Кузьменко, д.ф.н. Галина Коваль, д.мист. Галина Івашків, д.мист. Олег Болюк. 

Основною структурною одиницею Інституту є науковий підрозділ, головним завданням якого є здійснення наукової, науково-організаційної або науково-просвітницької діяльності.

ІН НАН України складається з 7 наукових підрозділів, а саме: відділ історичної етнології (кер. к.ф.н. М.О. Демчук), відділу етнології сучасності (кер. д.і.н. Я.М.Тарас), відділ соціальної антропології (кер. д.і.н. О.Р. Кісь), відділ мистецтвознавства (кер. к. мист. С.І. Король), відділ народного мистецтва (кер. к. мист. Л.М. Герус), відділ фольклористики (кер. чл.-кор. НАН України В.В. Сокіл) та відділ Музей етнографії та художнього промислу (кер. к.мист. А.В. Клімашевський), який діє з особливим статусом як єдиний музей етнографічного профілю в системі НАН України. Наукові фондові колекції та музейна експозиція МЕХП входять до Державного реєстру об’єктів Національного надбання України. В Інституті діють також допоміжні підрозділи: наукова бібліотека (фонд складає більше 90 тис. одиниць збереження) та науково-технічний центр, які структурно належать до сектору у відділі історичної етнології. 

Структура наукових підрозділів Інституту відображає актуальні напрямки розвитку народознавчої науки. Наукові підрозділи Інституту очолюють відомі вчені, авторитет яких визнаний не тільки в Україні, але й у світі.

В Інституті є допоміжні підрозділи: науково-технічний центр та наукова бібліотека, книжковий фонд якої складає близько 90 тис. одиниць збереження.

Як фундаментальні, так і прикладні розробки Інституту висвітлено в численних монографіях, енциклопедіях, збірниках, альбомах, каталогах, статтях. За 30 років діяльності було опубліковано понад 500 книжкових видань, серед яких знакові «Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат» (1999, 2006), «Українське народознавство: Навч. посібник» (1994), «Фінал третього Риму: Російська месіанська ідея на зламі тисячоліть» (1998), «Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури» (2008).

У числі найголовніших наукових здобутків колективу вчених ІН НАН України останніх років є фундаментальне колективного дослідження "Церковне мистецтво України: у 3-х тт." (2018, 2020), «Етнографічні групи українців Карпат: Бойки. Гуцули. Лемки у 3-х кн.» (2020), "Українська фольклористична енциклопедія" (2018), колективна праця молодих учених «Ніхто не знає, що його в житті чекає»: аксіологія людського буття в етнокультурі українців (історико-етнологічний контекст)» у 2-х тт. (2022, 2023), «Енциклопедичний словник понять і термінів з етнології» (2020), «Українки ГУЛАГу: вижити значить перемогти» (2017, перекладена на англійську та італійську мови), «Українська народна тканина ХІХ-ХХ ст.» (2023) ін.